Служба Божа

Про відправлювання Служби Божої

1941 р., серпень, Львів. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства

Немає святішого, величавішого та важнішого діяння, ніж страшна жертва Служби Божої. Коли священик приступає до жертвеника, тоді його чин перевищає у важності й святості всі діяння людей, що їх історики записують як важні історичні події. Яка-небудь важна подія, що вправлює всіх людей у подив або страх, подія, про яку всі часописи пишуть і всі люди на цілому світі через довший час говорять, подія, від якої зависить доля держав і народів, яка спричиняє зміни в політичних границях поміж державами або й сам устрій тих держав, – усе те малозначне в порівнянні з одною Службою Божою.

Різниця тільки в тому, що тії історичні події є голосні та прилюдно знані, а наслідки Служби Б[ожої] такі укриті й такі далекосяглі, що ніхто з жиючих про них нічого не знає. Ми віримо, що так є, і знаймо причину, чому так є: є так, бо усьо, що є наслідком Христової муки і Христової смерти, є наслідком того жахливого таїнства, в якому повторяється жертва Голгофти. Скільки разів відправляється Служба Божа, сповняється щось із діла відкуплення людського роду.

Передусім у жертві СлужбиБ[ожої]приносить людствоВсев[ишньому] Богові таку безконечну і величаву честь, що з тією честю не може рівнятися честь, віддавана Всевишньому всіма небесними ангелами. При сповнюванні св[ятої] Божественної Літургії на жертвенику найбіднішої, найбільше забутої сільської церковці приносить жрець ту саму жертву, яку приносив колись Ісус Христос, установляючи Пресв[яту] Євхаристію та сповняючи ту жертву на хресному дереві.

Сам Господь І[сус] Христос, воплочена Божа Мудрість, предвічний Бог у людській природі, повторяє тут через службу священика жертву Пресв[ятого] Свого Тіла і Пресв[ятої] Крові так, як ту Жертву сповнив у Єрусалимі, проливаючи містично Свою Кров у Євхаристії та в дійсності на Голгофті. Хоча зі жиючих людей ніхто того не свідомий, увага цілого неба, всіх ангельських чинів і усіх праведних душ: від Пресв[ятої] Богородиці, до останньої спасенної, до вічного блаженства допущеної людини, – увага усіх їх спостерігає це, і, беручи участь у цій Жертві з Господнім страхом, таїнственно віддають поклін Всевишньому. Усі вони беруть участь у тій Жертві непонятим для нас, однак дійсним способом. З неї вони користають і відчувають безконечне її значення, як і кожну, хоч би й найменшу, хибу, якої може допуститися смертна людина, допущена до тих небесних таїнств.

З того виходить, що священик обов’язаний доложити всіх старань і зробити все, що лишень може, щоби жертву Служби Б[ожої] приносити з якнайбільшою чистотою серця і зовнішньою побожністю. Це обов’язок такий важний і такий сущний, що занедбання його може бути тяжким гріхом. Т[о] зн[ачить] навіть такий священик, що, приступаючи до жертвеника, має освячуючу Божу благодать, через несповнення того обов’язку як слід може відступати від Престолу з п’ятном Іскаріота на душі, з тяжким гріхом.

Читати також:  Про організацію парохій і громади

Коли якийсь брак стається гріхом, трудно по-богословськи дефініювати, але несумнівним є обов’язок зробити всьо, що в силі зробити. З того також виходить, що й ціла днина, й ціле життя священика мусить бути так упорядковане, так звернене до тієї найважнішої справи життя і дня, щоби всьо в його житті було наче приготуванням до тієї найважнішої та найсвятішої справи.

Що може бути тяжким гріхом при відправлюванні Служби Б[ожої]? Без сумніву, таким гріхом буде поспіх у Службі Б[ожій]. Без сумніву, й пропущення якоїсь частини, як, н[а]пр[иклад], одної молитви. Без сумніву, й брак старанности в заховуванні скуплення, т[о] зн[ачить] добровільні свідомі чужі гадки, що їх священик не старається усунути. Може, й значне непошанування св[ятого] Жертвеника і святині через перервання св[ятого] Дійства якимись словами або рухами, що чужі св[ятому] Дійству, можуть людей гіршити. Бо нема сумніву, що не годиться священикові переривати св[яті] молитви якими-небудь словами і не годиться в часі Служби Б[ожої] глядіти на що-небудь поза жертівником. Нема також сумніву, що брак зовнішньої побожности і скуплення є для вірних соблазню.

Нема й сумніву, що ніщо не може в тій мірі шкодити побожному розположенню вірних, як злий приклад священика, як брак Господнього страху, з яким слуги жертівника до нього зближаються. Це відбирає Господній страх людям, що здалека стоять. Бо від недбалих священиків учаться вірні легковажити святість жертівника. Якщо Христові жертівники в селі забуті, легковажені, погорджені, якщо ніхто з-поміж вірних не пам’ятає або не свідомий того, що на тім жертівнику так часто містично проливається Кров Христа, то винні цьому недбалі священики, виною тут нестаранність, байдужність і легкодушність, із якою приступають вони до жертівника. Тая-то недбайливість псує й усякий успіх усіх проповідей, які виголошує він сам або інший священик про св[яту] Євхаристію.

Найголовніша основа христ[иянського] життя – то почитання Пресв[ятої] Євхаристії. Не можна інакше проповідати, як прикладом власного життя. Спосіб, як священик робить поклін перед св[ятими] Тайнами, як перед Ними молиться, скуплення, яке проявляється на його лиці, на укладі цілого тіла в часі Служби Б[ожої], – все те є проповіддю, що повинна учити людей, як треба почитати Христа, укритого у св[ятій] Тайні. На жаль, як часто все те учить непошанування до Христа і легковаження Євхаристії! І тоді ніяка проповідь цьому не зарадить! Виголошена проповідь – то тільки додаток до проповіді, якою є життя. Найважнішим обов’язком єпископа є дбати про те, щоби ніхто недостойно не зближався до св[ятого] Жертівника. Сам уряд єпископа накладає цей обов’язок, а відповідальність його тим більша, що при рукоположенні дає священику власть над Тілом Христовим, – укінці, й через те, що має бути перед людьми, а сто разів більше – перед Богом свідком, що священик достойний правити Службу Б[ожу]. Все те причини, задля яких єпископ відповідає за священиків і, певно, перед Божим судом здасть страшну справу за Служби Б[ожі], відправлювані священиками.

Читати також:  Про переслідування Церкви радянською владою та обов’язок і надалі працювати для добра Церкви й народу

Пересвідчений про грозу цієї відповідальности, пригадую Вам, Всеч[есні] Отці й Дорогі Браття, найголовніше правило священичого життя: так часто сповідатися, щоб ніколи не прийти в положення після упадку в якийсь смертельний гріх, сповнений хоч би й гадкою, без сповіді приступати до св[ятого] Жертівника.

Церковне право приписує як важний обов’язок перед Службою Б[ожою], а для вірних – перед Причастям сповідатися, коли совість закидає тяжкий гріх. Це – основний припис нашої душпастирської праці, такий основний, що можна сміло сказати: коли душпастир не доведе людей до страху перед найгіршим злочином, який можливий у нашому життю, себто святокрадським св[ятим] Причастям, – для них нічого не зробив; не довів їх навіть до азбуки християнства, до першого поняття християнства. Таким першим поняттям – що Христос є Богом. Як же уважає Його чоловік Богом, коли зближається до Нього тільки на те, щоб, як той жовнір перед Каяфою, вдарити Його в лице1 , або як Юда, щоб зрадити Його поцілуєм!2 Гріх християнина, що святокрадсько причащається, о стільки гірший, о скільки більше він по-християнськи вірить. Тамтой, що перед судом Каяфи ударив у лице Христа, сповнив діло страшне в поняттях усіх християн. О скільки ж страшніше діло християнина, що повторяє злочин того жовніра, будучи свідомим того, що Христос є Богом! А що сказати про душпастиря, який виховав його таким! Припис, що не можна до Причастя приступати без сповіді, якщо вона потрібна, є тому дійсно найважнішою з наук, які має передати душпастир вірним. І якими ж були б ми душпастирями, коли б ми самі не заховували тієї найважнішої науки, яку передаємо вірним. Не можна й представити собі мерзеннішого фарисейства! А що людська природа така слаба, що бувають хвилі, в яких і найстрашніше «горе» Євангелія не робить на нас вражіння, то мусимо себе самих довести до глибокого пересвідчення, що перше святокрадство в житті священика – то хвиля його вічного засудження. Св[ятий] Йоан Зол[отоустий], який у многих бесідах так вимовно представляє Боже милосердя, є думки, що тяжкого гріха священикові Бог не відпускає або, якщо відпускає, то цей гріх таким тягарем тяжить на його душі, що скорше або пізніше доведе нещасного у вічну погибіль. «Ти згрішив, – каже до священика, – ти навіки пропав!» Так говорить він про кожний смертельний гріх священика! Тому є взагалі він тої думки, що лише мало священиків буде спасенних. О скільки ж більше уважав би він пропащим чоловіка, що допустився б святокрадського Причастя!

Читати також:  Про безбожників і З’єдинення Церков

У многих отців Церкви вертається порівняння святокрадського Причастя з поцілунком Юди. В обох цих чинах є зовнішній знак любові та в обох серце звернене радше до ненависти або до тої брутальної байдужности, що гірша ще, ніж ненависть! В обох зрада та передача Христа в руки ворогів! Бо і святокрадське Причастя передає Христа в руки диявола, що є Паном нещасної душі. А чи може бути ще спасенний той, хто допустився Юдиної зради?! Сам же Юда осудив, що це неможливе, але тим самим і згрішив більшим ще гріхом розпуки. Бо легковажив собі, не доцінював, не розумів чи не хотів зрозуміти, а може, й не міг зрозуміти Христового милосердя! Але чи священик, що став Юдою, зрозуміє це? Чи схоче, чи зможе це зрозуміти?! Є безперечною правдою віри, що нема такого гріха, якого б не могла св[ята] Церква відпустити. І нема такого гріха, з котрого не можна би покаятися. Але чи той, що міг би покаятися, схоче покаятися? Чи схоче, чи матиме досить покори і сили, щоби з такого гріха покаятися і сповнити як слід умови, без яких покаяння не є покаянням!? Чи дістане благодать покаяння? Чи зуміє, чи схоче скористати з неї?

†Андрей Митрополит

Додати свій коментар