1941 р., серпень, Львів. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства
Немає святішого, величавішого та важнішого діяння, ніж страшна жертва Служби Божої. Коли священик приступає до жертвеника, тоді його чин перевищає у важності й святості всі діяння людей, що їх історики записують як важні історичні події. Яка-небудь важна подія, що вправлює всіх людей у подив або страх, подія, про яку всі часописи пишуть і всі люди на цілому світі через довший час говорять, подія, від якої зависить доля держав і народів, яка спричиняє зміни в політичних границях поміж державами або й сам устрій тих держав, – усе те малозначне в порівнянні з одною Службою Божою.
Різниця тільки в тому, що тії історичні події є голосні та прилюдно знані, а наслідки Служби Б[ожої] такі укриті й такі далекосяглі, що ніхто з жиючих про них нічого не знає. Ми віримо, що так є, і знаймо причину, чому так є: є так, бо усьо, що є наслідком Христової муки і Христової смерти, є наслідком того жахливого таїнства, в якому повторяється жертва Голгофти. Скільки разів відправляється Служба Божа, сповняється щось із діла відкуплення людського роду.
Передусім у жертві СлужбиБ[ожої]приносить людствоВсев[ишньому] Богові таку безконечну і величаву честь, що з тією честю не може рівнятися честь, віддавана Всевишньому всіма небесними ангелами. При сповнюванні св[ятої] Божественної Літургії на жертвенику найбіднішої, найбільше забутої сільської церковці приносить жрець ту саму жертву, яку приносив колись Ісус Христос, установляючи Пресв[яту] Євхаристію та сповняючи ту жертву на хресному дереві.
Сам Господь І[сус] Христос, воплочена Божа Мудрість, предвічний Бог у людській природі, повторяє тут через службу священика жертву Пресв[ятого] Свого Тіла і Пресв[ятої] Крові так, як ту Жертву сповнив у Єрусалимі, проливаючи містично Свою Кров у Євхаристії та в дійсності на Голгофті. Хоча зі жиючих людей ніхто того не свідомий, увага цілого неба, всіх ангельських чинів і усіх праведних душ: від Пресв[ятої] Богородиці, до останньої спасенної, до вічного блаженства допущеної людини, – увага усіх їх спостерігає це, і, беручи участь у цій Жертві з Господнім страхом, таїнственно віддають поклін Всевишньому. Усі вони беруть участь у тій Жертві непонятим для нас, однак дійсним способом. З неї вони користають і відчувають безконечне її значення, як і кожну, хоч би й найменшу, хибу, якої може допуститися смертна людина, допущена до тих небесних таїнств.
З того виходить, що священик обов’язаний доложити всіх старань і зробити все, що лишень може, щоби жертву Служби Б[ожої] приносити з якнайбільшою чистотою серця і зовнішньою побожністю. Це обов’язок такий важний і такий сущний, що занедбання його може бути тяжким гріхом. Т[о] зн[ачить] навіть такий священик, що, приступаючи до жертвеника, має освячуючу Божу благодать, через несповнення того обов’язку як слід може відступати від Престолу з п’ятном Іскаріота на душі, з тяжким гріхом.
Коли якийсь брак стається гріхом, трудно по-богословськи дефініювати, але несумнівним є обов’язок зробити всьо, що в силі зробити. З того також виходить, що й ціла днина, й ціле життя священика мусить бути так упорядковане, так звернене до тієї найважнішої справи життя і дня, щоби всьо в його житті було наче приготуванням до тієї найважнішої та найсвятішої справи.
Що може бути тяжким гріхом при відправлюванні Служби Б[ожої]? Без сумніву, таким гріхом буде поспіх у Службі Б[ожій]. Без сумніву, й пропущення якоїсь частини, як, н[а]пр[иклад], одної молитви. Без сумніву, й брак старанности в заховуванні скуплення, т[о] зн[ачить] добровільні свідомі чужі гадки, що їх священик не старається усунути. Може, й значне непошанування св[ятого] Жертвеника і святині через перервання св[ятого] Дійства якимись словами або рухами, що чужі св[ятому] Дійству, можуть людей гіршити. Бо нема сумніву, що не годиться священикові переривати св[яті] молитви якими-небудь словами і не годиться в часі Служби Б[ожої] глядіти на що-небудь поза жертівником. Нема також сумніву, що брак зовнішньої побожности і скуплення є для вірних соблазню.
Нема й сумніву, що ніщо не може в тій мірі шкодити побожному розположенню вірних, як злий приклад священика, як брак Господнього страху, з яким слуги жертівника до нього зближаються. Це відбирає Господній страх людям, що здалека стоять. Бо від недбалих священиків учаться вірні легковажити святість жертівника. Якщо Христові жертівники в селі забуті, легковажені, погорджені, якщо ніхто з-поміж вірних не пам’ятає або не свідомий того, що на тім жертівнику так часто містично проливається Кров Христа, то винні цьому недбалі священики, виною тут нестаранність, байдужність і легкодушність, із якою приступають вони до жертівника. Тая-то недбайливість псує й усякий успіх усіх проповідей, які виголошує він сам або інший священик про св[яту] Євхаристію.
Найголовніша основа христ[иянського] життя – то почитання Пресв[ятої] Євхаристії. Не можна інакше проповідати, як прикладом власного життя. Спосіб, як священик робить поклін перед св[ятими] Тайнами, як перед Ними молиться, скуплення, яке проявляється на його лиці, на укладі цілого тіла в часі Служби Б[ожої], – все те є проповіддю, що повинна учити людей, як треба почитати Христа, укритого у св[ятій] Тайні. На жаль, як часто все те учить непошанування до Христа і легковаження Євхаристії! І тоді ніяка проповідь цьому не зарадить! Виголошена проповідь – то тільки додаток до проповіді, якою є життя. Найважнішим обов’язком єпископа є дбати про те, щоби ніхто недостойно не зближався до св[ятого] Жертівника. Сам уряд єпископа накладає цей обов’язок, а відповідальність його тим більша, що при рукоположенні дає священику власть над Тілом Христовим, – укінці, й через те, що має бути перед людьми, а сто разів більше – перед Богом свідком, що священик достойний правити Службу Б[ожу]. Все те причини, задля яких єпископ відповідає за священиків і, певно, перед Божим судом здасть страшну справу за Служби Б[ожі], відправлювані священиками.
Пересвідчений про грозу цієї відповідальности, пригадую Вам, Всеч[есні] Отці й Дорогі Браття, найголовніше правило священичого життя: так часто сповідатися, щоб ніколи не прийти в положення після упадку в якийсь смертельний гріх, сповнений хоч би й гадкою, без сповіді приступати до св[ятого] Жертівника.
Церковне право приписує як важний обов’язок перед Службою Б[ожою], а для вірних – перед Причастям сповідатися, коли совість закидає тяжкий гріх. Це – основний припис нашої душпастирської праці, такий основний, що можна сміло сказати: коли душпастир не доведе людей до страху перед найгіршим злочином, який можливий у нашому життю, себто святокрадським св[ятим] Причастям, – для них нічого не зробив; не довів їх навіть до азбуки християнства, до першого поняття християнства. Таким першим поняттям – що Христос є Богом. Як же уважає Його чоловік Богом, коли зближається до Нього тільки на те, щоб, як той жовнір перед Каяфою, вдарити Його в лице1 , або як Юда, щоб зрадити Його поцілуєм!2 Гріх християнина, що святокрадсько причащається, о стільки гірший, о скільки більше він по-християнськи вірить. Тамтой, що перед судом Каяфи ударив у лице Христа, сповнив діло страшне в поняттях усіх християн. О скільки ж страшніше діло християнина, що повторяє злочин того жовніра, будучи свідомим того, що Христос є Богом! А що сказати про душпастиря, який виховав його таким! Припис, що не можна до Причастя приступати без сповіді, якщо вона потрібна, є тому дійсно найважнішою з наук, які має передати душпастир вірним. І якими ж були б ми душпастирями, коли б ми самі не заховували тієї найважнішої науки, яку передаємо вірним. Не можна й представити собі мерзеннішого фарисейства! А що людська природа така слаба, що бувають хвилі, в яких і найстрашніше «горе» Євангелія не робить на нас вражіння, то мусимо себе самих довести до глибокого пересвідчення, що перше святокрадство в житті священика – то хвиля його вічного засудження. Св[ятий] Йоан Зол[отоустий], який у многих бесідах так вимовно представляє Боже милосердя, є думки, що тяжкого гріха священикові Бог не відпускає або, якщо відпускає, то цей гріх таким тягарем тяжить на його душі, що скорше або пізніше доведе нещасного у вічну погибіль. «Ти згрішив, – каже до священика, – ти навіки пропав!» Так говорить він про кожний смертельний гріх священика! Тому є взагалі він тої думки, що лише мало священиків буде спасенних. О скільки ж більше уважав би він пропащим чоловіка, що допустився б святокрадського Причастя!
У многих отців Церкви вертається порівняння святокрадського Причастя з поцілунком Юди. В обох цих чинах є зовнішній знак любові та в обох серце звернене радше до ненависти або до тої брутальної байдужности, що гірша ще, ніж ненависть! В обох зрада та передача Христа в руки ворогів! Бо і святокрадське Причастя передає Христа в руки диявола, що є Паном нещасної душі. А чи може бути ще спасенний той, хто допустився Юдиної зради?! Сам же Юда осудив, що це неможливе, але тим самим і згрішив більшим ще гріхом розпуки. Бо легковажив собі, не доцінював, не розумів чи не хотів зрозуміти, а може, й не міг зрозуміти Христового милосердя! Але чи священик, що став Юдою, зрозуміє це? Чи схоче, чи зможе це зрозуміти?! Є безперечною правдою віри, що нема такого гріха, якого б не могла св[ята] Церква відпустити. І нема такого гріха, з котрого не можна би покаятися. Але чи той, що міг би покаятися, схоче покаятися? Чи схоче, чи матиме досить покори і сили, щоби з такого гріха покаятися і сповнити як слід умови, без яких покаяння не є покаянням!? Чи дістане благодать покаяння? Чи зуміє, чи схоче скористати з неї?
†Андрей Митрополит
