Наша Програма, - пастирське послання до духовенства

Наша Програма, – пастирське послання до духовенства

1899 р., серпня 1 (ст. ст.: липня 20), Станиславів. Пастирське послання Єпископа Андрея до духовенства 

 Через що уряд єпископа такий важкий?

1. Вже від самого початку св[ятої] Церкви праця священиків була завсігди дуже важка. Не тільки тому, що спасеннє людей перевищає людські сили, але ще й тому, що стремліннєм і працею нашою є боротьба зі злом, – в якій-небудь формі вона й не об’являлася б!

А в наших часах стається ця праця іще о много труднішою, ніж колинебудь давніше. Бо сила зла зростає, здається, в міру того, як поступає наперед діло Ісуса Христа. Всі ворожо успособлені для Христа сили лучаться разом і несамовитим зусиллєм скріпляють свою могутність!

А коли додамо до того, що й боротьба за насущний хліб стається щораз тяжчою і труднішою, – то вислід цього такий, що у людей слабне віра, зростає матеріялізм, а насіннє Божого слова паде чимраз частіше на лиху почву.

Не диво, що положеннє єпископа в таких відносинах мусить бути незвичайно важке. А сталося б воно просто невиносимим, коли б не мав він у свойому духовенстві справжніх приятелів і братів, коли б не міг покладати на солідарній лучності тих людей, які враз із ним спільно держаться у праці та й спільно враз із ним стремлять до одної, спільної мети.

Тому-то, як тільки дійшла до мене вістка, що маю стати Станиславівським єпископом, то довго боронився я від цього уряду і робив, що міг, щоб увільнитися від нього. І щойно ясна та виразна воля Святішого вітця, якому як монах мушу більше повинуватися, ніж хто інший, склонила мене піднятися цього тягару.

Уряду єпископа боявся я передовсім тому, що є це направду страшною річчю – бути відповідальним перед Божим судом за спасеннє тисячів людей. Опріч цього, я не чувся на силах до такої праці! Я уважав себе до неї цілковито невідповідним і неспосібним! А натомість знав я, що у нашій Церкві є мужі, так через свої заслуги, як теж і досвід, без порівняння гідніші на цей уряд.

До монашої келії був я прив’язаний цілим серцем і душею, тому й важкою річчю було для мене лишати її. А монаше життє понимав я заєдно лишень так, що першим і останнім заняттєм монаха – сидіти в келії і мо 20 литися до Г[оспода] Бога.

Через те ніколи й не поважився б я братися до апостольської праці без приказу людей, що до цього покликані.

На кінець, я боявся попадати в непорозуміннє зі світським духовенством. Не в ділянці церковній чи народній. Бо я русин з діда-прадіда. А Церкву нашу та й святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життє.

Отже, знаю, що під цим оглядом не міг би я бути чужим для людей, що віддані серцем і душею тій самій справі.

 Особливіші побоювання

2. Непорозумінь боявся я з іншого боку. Вже віддавна світське духовенство закидувало монахам амбіції та посягання по церковні достоїнства. Чи воно й справді так було, чи ні – не моя річ судити.

Але я боявся, аби Ви, всечесні отці, й мене не схотіли посудити о це і щоб Ви (помимо найліпшої волі з моєї сторони) не зборонялися прийняти мене за «свойого». Це визнаннє чиню перед Вами зовсім щиро, бо думаю, що ніщо так дуже не причиняється до порозуміння, як саме щирість.

А мені якраз йде головно, так тепер, як і на будуче, про порозуміннє з Вами! Нині справа вже вирішена! І не мною вирішена. Мною зате вчинена жертва… Я вийшов уже із монашої келії… 

Привіт духовенству

3. Тож витаю Вас щирим серцем, – витаю як своїх братів і помічників у праці!

І відтепер більше вже до Вас належу, ніж до родини чи монастиря. Бо з Вами лучить мене сильніша зв’язь, ніж із ким-небудь іншим.

Монахом не перестаю бути! І монашого каптура, цього великого символу професії, яка є цілою моєю славою та щастєм, не скидаю. А й на будуче заєдно старатись буду йти по євангельським радам.

Але в апостольській праці стаюся від тієї хвилі беззастережно солідарним із Вами. І цього й Вас прошу!

А коли вже став я Вашим Владикою, то хочу нині, мої отці і браття, порозумітися над спільною нашою працею. Хочу розглянутися в нашому положенні…

 Наші домагання та обов’язки

4. Небагато ще літ тому назад мало наше духовенство у нашому суспільстві перший, рішаючий голос. А весь майже народ йшов за цим голосом без спротиву.

Духовенство було між собою солідарне, становило справді одно тіло, по засаді: «Всі за одного!» Та нині змінилися часи… Через розвій політичного життя і через розбудову та розріст наукового та літературного життя дійшло до того, що священики вже в не одній ділянці уступають місце світській інтелігенції, що нарід не раз уже виломлюється з-під проводу Церкви, що духовенство само між собою не раз ділиться.

Читати також:  Князь і Маестро, або Митрополит Андрей Шептицький і художник Олекса Новаківський у спогадах Івана Голубовського

Справ, які взяла у свої руки світська інтелігенція, ми єї не відбираємо! Бо й не хочемо відбирати! Часи, коли руську інтелігенцію репрезентували самі лишень священики, минули безповоротно! Й не маємо причини жалітися з приводу цього. Навпаки, ми тішимося, що можемо тую працю, яка безпосередньо до нас не належить, вложити у відповідніші руки.

Але проте, силою даного нам права, не перестаємо держати в руках (і надалі не перестанемо домагатися) проводу в справах суспільно найважливіших: в справах віри та моралі. І ми переконані, що в тих справах піде за нами й нарід та світська інтелігенція, якщо тільки будемо між собою солідарними, якщо тільки сповнимо свої обов’язки, тим більше, що провідником і помічником нашим у праці є Христос, а зброєю нашою – слово Боже, тим більше, що ціллю нашою – Божа справа, а орудниками нашими – саможертва та любов.

Одначе мусимо бути священиками – «мужами Божими» (2 Тим. 3, 17). І мусимо сповняти обов’язки серед трудів та посвяти. І ми це зробимо! Свої обов’язки сповнимо!
а) Не з власного інтересу й не тому, аби вдержати своє становище у суспільності. А тому, що Христос віддав у наші руки діло спасення нашого народу. Дав нам у руки чашу Своєї Крови, а в уста наші вложив слова Своєї науки. Бо сказав до нас: «Оце нині поставив Я тебе над народами і над царствами, щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував» (Єр. 1, 10).
б) Свої обов’язки ми сповнимо! Бо колись мусимо здати страшний рахунок перед Суддею та Господом! І боїмося та дрижимо, щоб колись не почути оцих страшних слів: «Він, беззаконник, умре за свою провину, але крови його вимагатиму з твоєї руки» (Ез. 33, 8). Або тих іще страшніших слів: «Горе ізраїльським пастирям, які самих себе пасуть. Чи ж овець не пасуть пастирі? Ви їли молоко й зодягалися у вовну та заколювали товсті вівці, – а стада вже не пасли. Слабих у стаді Ви не покріплювали, а недужих не лікували; поранених не перев’язували, відлучених не привертали та загублених не шукали. І розсипались Мої вівці без пастуха, і ставали жиром для всякого польного звіра, та й розбіглись. По всіх горах і по всіх високих узгір’ях блукають Мої вівці; розбрелись Мої стада по всіх країнах, а ніхто не розвідує за ними; ніхто не шукає їх. Тому слухайте, пастирі, Господнього слова. Так певно, як Я живу, – говорить Господь Бог, – за те, що вівці Мої полишені були на добич і стада Мої без пастиря впали жертвою всякого дикого звіра (бо Мої пастирі не шукали Моїх овець), бо пастирі самих себе пасли, а овець Моїх не пасли, – через те слухайте, пастирі, слова Господнього. Так говорить Господь Бог: Ось Я сам повстану на пастирів і вимагатиму овець Моїх із рук їх, і не дам їм уже пасти овець» (Ез. 34, 2-10). в)
Свої обов’язки ми сповнимо! Бо знаємо, що коли цього не зробимо, то наш нарід згине. Бо знаємо, що, коли дітей не навчимо катехизму, зростуть вони поганами, коли грішників не сповідатимемо, то гріхи множитись будуть без числа й міри, коли людей не будемо навчати, тоді піднесуть голову фальшиві пророки, які зведуть народ із дороги спасення.

Бо знаємо, що коли не даватимемо доброго прикладу, – то наша наука буде осудженнєм нас самих, коли з посвятою не будемо працювати (навіть й з посвятою свойого майна!), тоді не одна душа згине з приводу нашого недбальства! А Бог колись скаже до нас: «Крови його вимагатиму з твоєї руки» (Ез. 3, 18).

 Народ очікує від нас помочи та проводу

5. Всі ми це знаємо, а Ви, мої браття, знаєте ліпше ще, ніж я. Всі ми теж знаємо, скільки посвяти потребують священики, скільки праці, скільки ревности, скільки науки, щоб бути для народу справжніми пастирями і батьками! А прецінь народ наш заслугує на нашу любов і самопосвяту. На нас звертає всі свої очі й від нас очікує свойого спасення.

Тисячі сердець, тисячі рук, піднесених до неба, благає від нас помочи. Всі вбогі та пригнетені тягаром праці й життя, всі темні й не просвічені, всі опущені і без засобів до життя – всі вони бачуть в нас своїх батьків і провідників. Батьківського проводу від нас домагаються! Їм, парохіянам нашим, треба добрих священиків! Бо добрий священик є для них життєм і спасеннєм, а лихий – заразою та смертю! Й як же ж мали б ми, мої дорогі браття, не чути цього голосу й не розуміти його!?

Читати також:  З нагоди проголошення Української держави

Як же ж могли б ми не бачити тієї потреби? Чи ж мали б ми марнувати Божі дари, які нам Христос передав для них? Як же ж могли б ми допустити, щоб якась, хоч би тільки й одна душа, за яку Христос умер, не мала б одержати з наших рук корму Божої ласки та християнської науки?!

Ні! Ми свої обов’язки сповнимо як слід. Будемо для нашого народу справжніми пастирями та батьками!

 Чим радикалізм грізний

6. а) І не боїмося, щоб радикальний рух, який йде просто на нас (а який поширюється в деяких околицях), відчужив народ від нас. В часописах, які розкидують по наших селах «радикали» (як то вони себе так називають), підносять вони кожну похибку священика у його душпастирській праці та стараються вмовити у людей, що священик є ворогом народу.

Їхньої критики чи просто напасти ми не боїмося! Бо, так зі самого обов’язку, як із любови про добро народу, дбаємо про нього. Ми й не зважали б навіть на такі закиди ріжних людей, коли б вони не накладали на нас обов’язку пильної обережности.

У своїй праці ми мусимо вистерігатися навіть й того, що нашим противникам давало б хоч би лишень й позірну нагоду посудити нас за несумлінність. б) Але чогось іншого боїмося у роботі радикалів! Боїмося безбожної науки, – зовсім противної науці Христа.

Боїмося науки соціялістів, тих, що підкопують основи християнської родини, що не признають приватної власности, а релігію уважають приватною справою кожної людини зокрема.

Цих наук не підносять, щоправда, наші радикали так дуже голосно. Але частина їх, солідаризуючись з інтернаціональним соціялізмом, приймає тії науки за свої, а в праці над народом намагається передовсім відтягнути народ від Церкви, щоб тим способом склонити його до прийняття їхньої науки. Отже, там, де вони вже розвинули таку акцію і де їх ложна, нехристиянська наука починає виходити вже наверх, там уже не вільно нам мовчати!


 Тактика супроти противників і заблуджених

7. Себе самих боронити не мусимо; противникам обов’язані ми від серця прощати урази! А там, де йде про оборону священичої чести, там не раз вказаним було би відперти клевету навіть й судовою дорогою! Одначе, ніяким чином не вільно нам мовчати тоді, коли вже доґми науки Ісуса Христа хтось нарушує!
 а) Отже, в околицях, де вже розвинена робота радикалів, там з обов’язку, з уряду мусимо відкривати і збивати їхню ложну науку! Але за 24 всіди з любов’ю до тих людей, яких хочемо остерегти перед блудами та потягнути до Христа! Не відпихати їх! Нехай з наших наук кожний переконається, що ми цілим серцем любимо грішників і тих, що блудять, а тільки гріхи та й блуди їх ненавидимо! Бо нема сильнішої зброї на противника, як справжня любов і щира праця для його добра! І так, як противники наші усіх зусиль докладають, щоб від нас, а тим самим і від Церкви відривати людей, так знову нам: всіми способами треба людей до себе пригортати!

б) Знову ж в околицях, де радикали іще не розвинули своєї акції, там мусимо тим старанніше приготовляти людей на надходячу вже, може, соціялістичну агітацію. Отже, не згадуючи людям нічого про радикалів і соціялістів, мусимо утверджувати їх у доґмах науки Ісуса Христа, особливо в доґмах, проти яких воює саме соціялізм.

Мусимо звернути свою увагу на організацію християнської родини. А в економічній ділянці мусимо виказати конечність і практичність науки Ісуса Христа! Багатших треба наклонювати до любови та милосердя супроти убожчих, а убожчих остерігати перед пожаданнєм чужого добра. в) Треба нам теж брати керму в економічній праці! Треба людям помагати у закладанні християнських крамниць, шпіхлірів, позичкових кас, ріжних господарських і ремісничих спілок та всяких інших під економічним оглядом пожиточних установ.

Нехай знають люди, що завсігди можуть числити на всяку нашу поміч! Нехай знають, що ми дбаємо про їх добро! А ми тільки одного від них вимагаємо: щоб були добрими християнами; щоб не були байдужими або противниками вірі та й Церкві! А коли так поступатимемо, то можемо бути певними, що цілий народ піде з нами.

Праця над інтелігенцією

8. Трудніша, може, праця жде на нас над інтелігенцією! Але і для неї є ми природними провідниками у християнському житті. Поміж інтелігенцією стрічаємо щораз більше таких людей, що або відразу признаються до безвірства, або на діло Ісуса Христа дивляться оком раціоналістичного індиферентизму, який по своїй суті є поганством (а вони уважають його критицизмом!).

Читати також:  Про почитання cвятого Хреста

Отже, щоб цих людей притягнути до Церкви, треба нам передовсім частіше та ревніше молитися. Бо діло навернення людини – то діло Божої ласки, якої саме треба собі з неба випросити! Але, попри молитву, не вільно нам полишити на боці всього того, що самі можемо зробити, щоб «спасти те, що погибло» (Мт. 18, 11).

Тому перш усього треба самим нам знати про те все, що вони пишуть, щоби з успіхом збивати їхні блуди. А далі треба і їх самих пізнати! А в розмовах і проповідях треба часто та докладно викладати догми Христової науки. Бо звичайно нерозуміннє цих доґм стається причиною сумнівів, а відтак й відступства. Тому і їх самих треба дуже заохочувати до практикування християнського життя та принимання Св[ятих] Тайн.

 Праця над молоддю

9. На кінець, треба нам щиро працювати й над молоддю, яку нам світ видирає з рук. Треба собі її з’єднувати та безнастанно утверджувати в ній переконання християнського життя…

 Більше взаїмної солідарности!

10. А через те треба нам тим більше дбати про солідарність поміж самими собою! Треба нам усі сили скупчити в одному напрямі! Треба бути одного духа, щоб рости в силу і притягнути до себе найліпші одиниці суспільности.

Треба часто і ревно просити Бога, «щоби вислав робітників на Своє жниво». Бо «жниво вправді велике, та робітників мало!» (Мт. 9, 37-38). Нехай Г[осподь] Бог подасть нам найбільшу ласку, яку може дати, а саме: щоб у нашій духовній семінарії набирали питомці Божого Духа та були опісля добрими священиками. То моє і Ваші, всечесні отці та браття, найгорячіші побажання. А злучених нас спільною молитвою в ім’я Христа Бог не може не вислухати! А щодо мене, то я хочу і постановляю зробити все, що тільки буде у моїх силах, щоб виповнити як слід важкі свої завдання. Не жалуватиму ні сили, ні здоровля, щоб лишень бути добрим пастирем.

 Про довір’я і щирість для єпископа

11. А для Вас, всечесні отці, старатись буду бути заєдно братом і приятелем. Можете спокійно числити на те, що (оскільки це лишень буде у моїх силах) завсіди знайдете у мене двері відчинені та й серце щире. Кожного з Вас зосібна хочу якнайліпше пізнати і кожному помогти. Бажаю знати Ваші потреби та потреби Ваших родин. І по можності бажаю ними зайнятися. Одначе боюся, щоб я часом, помимо найліпшої волі, у чому-небудь не прогрішився.

А Вас, всечесні отці і браття, прошу: щоб Ви не судили мене перед ділом. Довіряйте моїй добрій волі, заєдно щиро говоріть мені про все, що маєте на серці, та переді мною нічого не скривайте!

Треба ж мені як Вашому проповідникови про все знати, що діється в єпархії! І так, як з довір’єм та щирістю відношуся до Вас й подаю братню руку до спільної праці, так маю надію, що теж і у Вас, всечесні отці, завсігди найду довір’є і щирість, поміч та послух, хоч би й не знать у якому важкому положенні.

Молитва єпископа

12. У тій надії я й молюся до Господа Бога. Для себе прошу про Духа ради, щоб зумів я завсігди бути справедливим. І щоб, не оглядаючись на людей, ніколи ні на волос не відступив від обов’язку. І про Духа мудрости та розуму прошу. Щоб стадо, повірене мені Христом, вспів я повести єдино дорогою спасення.

А для Вас, мої всечесні отці і браття, прошу про щиру посвяту для Ісуса Христа, про Духа карности і послуху, без чого праця духовенства в єпархії не може принести стільки користи, стільки принесе вона при солідарній праці та взаємному порозумінні. На кінець, прошу Вас, мої всечесні отці, про молитви й за мене.

Нехай згадка про Владику у літургійних Ваших молитвах буде заразом й горячою просьбою перед престолом Всевишнього про добро цілої єпархії. З тією то молитвою та й надією уділяю всім Вам, всечесні отці і браття, і кожному з Вас зокрема Пастирське благословеннє.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа з Вашим духом, браття. Амінь.
Писано в день св[ятого] пророка Ілії 1899 р[оку] Б[ожого].

Надр.: Твори Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські послання до духовенства і вірних Станиславівської епархії. 1899-1904. – Львів, 1935. – С. 29-41. 
Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Церква і церковна єдність. 
Документи і матеріали. 1899-1944. – Т. I. – Львів, 1995. – С. 1-9.

Додати свій коментар